Законодавче врегулювання питання зовнішньої трудової міграції – одне з комплексу завдань, які Україна зобов’язалася виконати після підписання і ратифікації Угоди про асоціацію з європейським співтовариством.

1 січня 2016 року набрав чинності закон України «Про зовнішню трудову міграцію», який визначає права та соціальні гарантії трудових мігрантів та членів їх сімей, зокрема, право трудових мігрантів на належні умови праці, винагороду, відпочинок і соціальний захист; право на освіту та підтвердження результатів неформального професійного навчання; право на інформацію, реінтеграцію у суспільство, возз'єднання сім'ї; право на відшкодування шкоди, заподіяної під час трудової діяльності в державі перебування тощо.

Очевидно, що закон важливий і вкрай актуальний, особливо для українських жінок, які складають, згідно Доповіді ООН про міжнародну міграцію, більше половини у статевій структурі мігрантів з України. У 2013 році Україна входила до трійки країн світу (поряд з Латвією та Російською федерацією), що мали найвищий відсоток жінок-мігрантів.

Всього ж, за даними звіту «Міграційний профіль України» (МСУ, 2013), офіційною статистикою було зафіксовано 2,9 млн осіб, які емігрували за межі держави.

Згідно експертних даних, якщо вважати трудовими мігрантами громадян, які виїхали з України з метою працевлаштування, проте перебувають за межами держави впродовж 10 і більше років, то разом із сезонними та маятниковими робітниками, їх чисельність може сягати 5 млн.

Через незнання мови українські жінки-мігранти мають обмежений доступ до засобів правового захисту

За результатами соціологічних досліджень, у 2015 р. частка розширених сімей, члени яких на момент проведення дослідження працювали за кордоном, становила 5,4% (або 515,9 тис. осіб). Досить тривожним є зростання частки мігрантів, які працюють неофіційно. За даними дослідження, проведеного у 2015 році агентством GfK Ukraine на замовлення МОМ, 41% українських емігрантів працюють нелегально.

У деяких країнах Європи чисельність українських жінок-мігрантів, які все частіше мігрують як самостійні суб’єкти, а не з другорядним статусом дружини, матері, сестри, складає переважну більшість мігрантів. В Італії, для прикладу, частка українських жінок складає 80% серед загальної кількості мігрантів; у Греції - понад 70%, в Польщі - понад 60% .

Велика різниця у рівні заробітної плати в Україні і за кордоном, відсутність перспектив розвитку і професійної реалізації, нестабільна політична та економічна ситуація, відсутність безпеки змушують жінок працевлаштовуватися за кордоном.

Разом з тим, жінки-мігранти є більш вразливою групою порівняно з чоловіками, тому в більшій мірі потребують юридичного захисту своїх прав.

Статус жінок-мігрантів за кордоном, сфери їх працевлаштування, а у більшості випадків це - надання домашніх послуг, догляд за хворими чи літніми людьми, що передбачає фактично цілодобову зайнятість, роботу без вихідних і проживання у роботодавця, зумовлюють ризики сексуального насильства, торгівлі з метою сексуальної експлуатації, утиску, залякування, сексуальних домагань на робочому місці, інших видів гендерно зумовленого насильства.

Жінки-мігранти можуть піддаватися множинній дискримінації - на основі двох або більше підстав одночасно: за ознаками статі, расової або етнічної приналежності, інвалідності, віку.

Це підтверджують і міжнародні документи. У Резолюції 1697 (2009) Парламентської асамблеї Ради Європи, зокрема, зазначається, що «Жінки-мігранти в Європі зазнають подвійної дискримінації за ознакою статі і походження. Крім того, вони можуть зазнавати домашнього насильства…».

Через незнання мови, а відповідно, обмежений доступ до інформації про свої права, через відсутність трудових договорів, недостатню підтримку з боку українських консульських служб, українські жінки-мігранти мають обмежений доступ до засобів правового захисту своїх трудових прав, правового захисту від сексуальних домагань та всіх форм гендерно зумовленого насильства, які можуть завдати жінкам шкоду або страждання фізичного, сексуального чи психологічного характеру.

з чоловіками, їм не платять за понаднормову роботу, роботу у вихідні, у свята, вони можуть піддаватися ризику звільнення через вагітність з подальшою депортацією; страждати від дискримінації за ознакою статі, сексуального, фізичного, економічного та психологічного насильства.

Визначені у законі України «Про зовнішню трудову міграцію» юридичні гарантії права на належні умови праці, винагороду, відпочинок і соціальний захист; права на інформацію, реінтеграцію у суспільство, возз'єднання сім'ї та інші, дозволять покращити умови життя і праці українських жінок за кордоном, захистити їх від всіх форм дискримінації та гендерно зумовленого насильства.

Разом з тим вважаю, що проблеми українських жінок-мігрантів необхідно вирішувати комплексно, в першу чергу, в контексті реалізації гендерної політики держави - забезпечення реального розширення повноважень жінок у політичній та економічній сфері; законодавчому забезпеченні можливостей рівноправного доступу жінок до управління, ресурсів, послуг та вигод економічного розвитку.

Участь жінок у визначенні пріоритетів розвитку держави, у прийнятті важливих для всього суспільства рішень, спрямованих на підвищення конкурентоспроможності національного ринку праці та усунення факторів, що призводять до еміграції, забезпечить відкритість і прозорість рішень – за рахунок конкуренції ідей, врахування потреб та інтересів всіх груп населення.

З іншого боку, інтеграція гендерних питань в переговорний процес та міжнародні угоди про працевлаштування, сприятиме більш ефективному врегулюванню питань зайнятості, трудового стажу, реінтеграції жінок, захисту їх політичних, економічних, соціальних та культурних прав.

У цьому контексті актуальним постає питання узгодженості українського законодавства з міжнародними стандартами в частині законодавчого встановлення відповідальності держави за невиконання своїх обов’язків, визначення механізмів захисту прав трудових мігрантів, в тому числі жінок.

Так, ст. 16 Міжнародної конвенції ООН «Про захист прав трудових мігрантів і членів їх сімей» (1990 р.) встановлює, що «трудящі-мігранти і члени їх сімей мають право на забезпечуваний державою ефективний захист від насильства, тілесних ушкоджень, погроз і залякування як з боку державних посадових осіб, так і з боку приватних осіб, груп або установ».

У Загальній рекомендації № 26 з питань захисту жінок трудових мігрантів Комітету ООН з ліквідації дискримінації щодо жінок визначається, що «трудові мігранти-жінки мають право на захист від дискримінації на підставі положень Конвенції, яка вимагає від держав-учасниць вживати всіх необхідних заходів для ліквідації всіх форм дискримінації по відношенню до жінок – для забезпечення можливості реалізовувати ними свої права de jure і de facto нарівні з чоловіками у всіх сферах».

Відповідно до міжнародно-правових норм, українським законодавством встановлено державні гарантії щодо надання соціальних послуг та допомоги трудовим мігрантам, в тому числі жінкам; визначена відповідальність держави за реінтеграцію у суспільство трудових мігрантів і членів їх сімей після повернення в Україну шляхом надання соціальних послуг відповідно до закону України "Про соціальні послуги"; відповідальність держави за відшкодування шкоди, заподіяної під час трудової діяльності в державі перебування.

Таким чином, удосконалення законодавчих механізмів, спрямованих на правове врегулювання зовнішньої трудової міграції та захист прав громадян України за кордоном – з врахуванням принципу рівного ставлення та недискримінації – є одним з пріоритетних завдань у сфері міграційної політики, ефективна реалізація якої сприятиме прискоренню соціально-економічного розвитку країни, а відтак – підвищенню якості життя громадян.