ТРА
Понеділок
29
05:03
Курс валют:
$ 26.34, € 29.49

​Віктор Развадовський: Земля має бути у того, хто її обробляє і кому за неї болить душа

Усупереч поширеній в Україні думці, приватна власність на землю в розвинених країнах далеко не повсюдна. Так, у Канаді приватне володіння землею не перевищує 9,8 відсотка. Решта землі належить державі. Конституцією зазначеної країни передбачається виключне право провінцій на володіння землею та вирішення всіх питань землекористування.

Для запобігання зловживань при зміні власника державних земель усі операції з їх купівлі-продажу відбуваються на відкритих аукціонах. Держава ж навіть після цього продовжує стежити за правильним використанням усіх без винятку земель.


У Данії, згідно з чинним законодавством, сільськогосподарськими землями можуть володіти лише фізичні особи: банкам та страховим товариствам заборонено купувати землю. А ще, особа, яка володіє сільськогосподарською землею, повинна проживати на території господарства. Якщо розмір селянського господарства перевищує 30 га, то воно може бути придбане тільки особою, яка одержала спеціальну сільськогосподарську освіту.


В Італії особа, яка отримує земельну ділянку, повинна: по-перше, бути безпосереднім виробником, тобто обробляти землю власною працею або працею членів своєї сім’ї; по-друге, володіти ефективними професійними навичками; по-третє, бути протягом 20 років членом тих кооперативів, які організовані органом-суб’єктом публічного права з метою гарантування технічного та економічно-фінансового сприяння новим дрібним власникам-виробникам; по-четверте, витримати випробувальний термін - три роки умовно з правом розірвання договору.


У країнах зі сформованими ринковими відносинами держава активно втручається в процес купівлі-продажу землі. У Німеччині ціни на землю встановлюються у звичайних ділових контрактах за угодою сторін з урахуванням бонітету (якості) ґрунту і місця розташування ділянки. При цьому обов’язково потрібен дозвіл місцевих органів влади на продаж певної сільськогосподарської або лісової ділянки та використання її за призначенням.


За дозволом на купівлю землі повинні звернутися покупці й у Швеції. Щоправда, крім родичів. Такий порядок був введений в цілях запобігання спекуляції її використання. Якщо державна інспекція відмовляється погодити покупку, вона повинна викупити землю за ціною угоди між покупцем і продавцем. Подібні правила діють і в інших західноєвропейських країнах.


В Ізраїлі у державній власності перебуває майже 91% сільгоспугідь, продаються і купуються тільки права користування земельними ділянками.


У Конституції Португалії встановлено, що однією із цілей сільськогосподарської політики є забезпечення ефективної рівності між працівниками, які працюють в сільському господарстві та іншими працівниками.


Основним Законом Бразилії закріплено принцип законодавчого обмеження оренди та продажу сільськогосподарських земель іноземним фізичним та юридичним основам.


За даними Євростату у Польщі налічувалось 1,4 млн. ферм, 76% з яких - господарства розміром до 10 Га, а 55% – господарства з площею земель до 5 Га. Загалом у користуванні вказаних господарств знаходилось майже 80% всіх сільськогосподарських угідь країни. Загальна сума випущеної продукції польськими фермерами у 2013 році склала майже 22 млрд. євро.


У низці країн світу значна частка сільгоспугідь, що знаходяться у користуванні, - орендні землі. Для гарантованого господарювання орендар повинен бути певним у довгостроковості своїх орендних прав, в іншому випадку він перестає підтримувати родючість землі, не може здійснювати перспективне планування своєї діяльності тощо. З цією метою у таких країнах встановлюються мінімальні терміни оренди: у Нідерландах - 6 років, Бельгії та Франції - 12, Італії - 15, Японії - 20, у Данії – 30, в Австралії – до 99 років. Таким чином, держава не втрачає навіки права власності на землю і забезпечує собі регулярний дохід.


З метою ж обмеження концентрації великих земельних масивів в одних руках, наприклад в Австралії ще у 1894 році прийнято закон, що дозволяє в інтересах суспільства експропріацію занадто великих землеволодінь. Після цього уповноважений публічний орган визначає його ціну, а держава викуповує і розпродує або здає в оренду цю землю дрібнішими ділянками.


З якого ж це дива в Україні – країні, яка тільки недавно отримала незалежність, важко формує свої державні інститути, не має розвиненого громадянського суспільства, відстоює своє право на міжнародну суб’єктність, та ще й через збройне протистояння з зовнішнім агресором, комусь спало на думку перетворити на товар для будь-кого чи не усю землю. У тому числі безцінні сільськогосподарські чорноземи?...


Адже, як свідчить світовий досвід, ринок сільськогосподарської землі, який не врегульований належним чином в інтересах суспільства, несе загрозу втрати громадянами доступу до земельних ресурсів, монополізації землі великими землевласниками, а також її явної або прихованої скупівлі іноземцями, закордонними корпораціями та іншими державами. Це, в свою чергу, призводить до масового обезземелення та зубожіння вітчизняних селян, тяжких соціально-економічних наслідків для сільських територій, спричиняє обезлюднення села, примітивізацію аграрного виробництва, а також створює реальну загрозу національній безпеці країни.


"Враховуючи кращий міжнародний досвід, і, зокрема, те, що фундаментом реалізації прав громадян на землю та сталого розвитку села в успішних країнах є фермерське господарювання, зважаючи на соціально-економічні та суспільно-політичні реалії України, навіть детально законодавчо врегульованому запровадженню ринку сільськогосподарської землі має передувати закріплення на конституційному рівні наступної правової норми: "Основою аграрного устрою України є фермерське господарство". Простою мовою - земля має бути у того, хто її обробляє і кому за неї болить душа", - вважає народний депутат України, співавтор законопроекту №6236 про внесення відповідних змін до ст. 41 Конституції України.

27.05.17

26.05.17

25.05.17

24.05.17

23.05.17

22.05.17

21.05.17

Сторінки:
Нагору
закрити
Підтримай ZHitomirNews Натисни "ПОДОБАЄТЬСЯ"