КАТЕРИНА і Юлія після закінчення школи опинилися в «одному човні»: знання мали посередні, тож вступити до вузу на державне навчання шансів не мали, на платне — не було за що. Катеринина мати виховувала її одна, а в Юлії — ще кілька молодших братів і сестер, так що батькам така розкіш не по кишені. Із батьковим копійчаним заробітком і материним безробіттям сім'я хоч і не бідувала, проте платити за навчання дочки не було з чого. Вступати ж у профтехучилище дівчата вважали для себе недостойним: у їхньому селі того року було всього дванадцять випускників і всі виїхали в райцентр чи в Житомир — якось прилаштувалися. Дівчата ж залишилися вдома і, щоб довести, що й вони не ликом шиті, вирішили будь-що «переплюнути» однокласників: вирватися із села і не просто в місто, а одразу за кордон. Про це за будь-якої нагоди заявляли друзям.
На ловця, як-то кажуть, і звір біжить. Якось на дискотеці до дівчат підкотився упевнений у собі гоноровитий молодик.
— Катерино, Юльцю, — став осипати їх компліментами, — та вам же ціни немає. За такими дівчатами арабські шейхи сохнуть! Що ви робите в цій глушині?
Дівчата, які якраз напередодні дивилися по телевізору передачу про українську дівчину, яка не так давно і справді стала четвертою дружиною одного такого арабського владики, і в своїх рожевих мріях нафантазували бозна-що, вирішили похизуватися:
— А що? — підхопила сміливіша Катерина. —Допоможіть нам лише добратися до тих шейхів і ми їм ще покажемо!
Напевно, в лиху годину було те сказано. Бо «добродійник» одразу аж засвітився:
— Та я ж цілком серйозно, красунечки. У мене є зв'язки, можу влаштувати вам роботу в самих Арабських Еміратах. А там, знаєте, золота, як піску...
За кілька тижнів у дівчат уже були закордонні паспорти й квитки на літак, їх зігрівали Едикові запевнення: усе, мовляв, домовлено, вас уже чекають на роботу у престижному ресторані, який відвідують ду-у-уже багаті люди, з якими ви легко познайомитеся. А там уже лише скористайтеся своїми чарами.
Він сам полетів із дівчатами в Дубаї. В аеропорту їх зустрів немолодий араб — весь у білому вбранні, з привітною посмішкою на вустах. Він оцінююче глянув на прибулих, прицмокнув язиком і кивнув Едикові. Вони відійшли трохи вбік, щось пошепотілися, Едик віддав арабові якогось пакета і кинув дівчатам:
- Хазяїн зараз відвезе вас в апартаменти, а мені треба в справах, пізніше побачимося...
- А наші документи? — згадала Катерина.
- Я вже віддав їх Саїдові, — кинув Едик, — а то ще, приголомшені новим життям, загубите.
...Уже через кілька годин воно їх справді приголомшило.
— Вікна автомобіля були затінені, ми, засліплені емоціями від того, що потрапили в арабський рай, розслабилися і за дорогою не спостерігали, — згадує Юлія. — Тож якось і не зрозуміли, що спершу широкі, залиті сонцем, вулиці з шикарними віллами по обидва боки, змінилися вуличками. А коли машина зупинилася біля будинку, що нагадував глуху фортецю, — стало моторошно...
Проте робити було нічого, пішли за Саїдом. Тільки двері за дівчатами зачинилися, чоловік обернувся до них і на його обличчі уже не було ні привітності, ні посмішки.
— Я за вас заплатив гроші, — сказав він ламаною російською. — Так що мусите їх мені відробити.
— В ресторані?
— Там, де вам накажуть, — відрубав чоловік...
Уже через півгодини Катерині і Юлії все пояснили «сестри по нещастю». У будинку вже жили кілька жінок із Росії й Молдови, які так само їхали працювати в Емірати офіціантками. Але тут їх чекала доля сексуальних рабинь.
— Що ми могли вдіяти? — розповідає Катерина. — Паспорта немає, грошей — теж, мови не знаємо. Дівчата, які вже обжилися, — не підмога. Кожна сама за себе і кожна шукає шлях, як вирватися з цієї пастки... На «роботу» до клієнтів їдеш із наглядачем, він же потім везе тебе й додому. Чоловіки, яким нас віддавали на утіху, за людей нас не вважали: бувало, що додому ледь жива добиралася — змучена й побита. Спробуй відмовся працювати — те ж саме чекало від господаря...
Проте з часом наглядати за дівчатами стали менше, і Катерина, приховавши частину зароблених грошей, домовилася з одним із клієнтів, щоб він допоміг їй утекти. Той звів її з одним із місцевих жителів, який зумів зв'язатися з відповідними службами в Україні й повідомив про долю дівчат із Житомирщини. Із допомогою Інтерполу й за сприяння того ж араба Катерина вирвалася із пекельних обіймів арабського раю.
Юлії ж не так пощастило. Чи то відчуваючи загрозу втечі цінного «товару», чи просто знайшовши доброго покупця, Саїд перепродав її іншому власнику борделю, а той ще іншому... І щоразу її ставили перед фактом: «Я тебе купив, віддав за тебе гроші, тож відпрацьовуй». Знову незнайоме місце, чужі люди, фізичні й моральні знущання.
Її ходіння по муках тривали три роки — від чорного відчаю й бажання накласти на себе руки до проблиску надії на втечу й повернення на Батьківщину... Вона все частіше згадувала подругу Катю і сподівалася на чудо.
Своєю втечею від Саїда Катерина й справді наблизила звільнення із рабства і Юлії. Про неї вже знали в Житомирі, пошуком її займався Інтерпол. І за сприяння тієї ж особи, яка допомогла й Катерині, дівчині, під час одного з виїздів до клієнта, вдалося втекти, їй подбали про виїзний міграційний документ, квиток на літак, її таємно привезли в аеропорт, де вона не втрималася від щасливих сліз, вириваючись із пекла, в яке так необачно вскочила.
...Обидві наші землячки згадують сьогодні оте «райське життя» як страшний сон. Вони намагаються влаштувати свою долю, як-то мовиться, «з чистого аркуша», проте вряди-годи, побачивши по телебаченню яскраві картинки отого принадливого світу, в душі здригаються: скільки ж наших обдурених дівчат страждають у його чорних тенетах, і скільки — самі того не відаючи, ніби метелики, летять до його згубного вогню...
Сава СИКМЕДИН
газета "Житомирщина"
