Юлія Осипова: «Ми - нове покоління, молоді, талановиті люди!»

Житомир Ньюс продовжує знайомити користувачів сайту з талановитою молоддю Житомирщини. Сьогодні ми пропонуємо Вашій увазі роздуми житомирянки Юлії Осіпової.

«Обожнюю поезію, прозу, захоплююсь журналістикою. Трішки пишу вірші, оповідання, нариси. Подобаються активні та завзяті люди. Я вважаю, що чого б не захтіла людина, це в її силах досягти поставленої мети! Головне, щоб було бажання, натхнення й клопітка праця над собою», - розповідає про себе Юлія Осіпова.

Дівчина навчається в Житомирському інституті медсестринства та займає досить активну життєву позицію: вона голова Ради студентського самоврядування. Крім того її коло занять настільки широке, що може позаздрити кожен.

«Обожнюю спортивні танці, різні види активного відпочинку, конференції та студентські форуми! Ми - нове покоління, молоді, талановиті люди! Кому як не нам робити наше життя більш яскравим, сучасним, різноманітним!? Студентське життя сповнене багатьма можливостями та перспективами! Головне шукати шляхи для досягнення своїх мрій, намагатися допомагати сотням, таких самих студентів відстоювати своє «Я», свої права та свій голос!!! Окремо ми - комашки, а разом - рушійна сила, голос якої важко задушити чи розсіяти в просторі!»

Важко щось додати до сказаного, тому просто пропонуємо прочитати одну з розповідей Юлії Осіпової.


Дуже важко, коли ти телефонуєш людині, яку ти кохаєш, вперше. Ти чітко малюєш в уяві можливі варіанти вашої розмови, в тебе пітніють руки, заплітається язик, паморочиться в голові. Ти очікуєш взаємності, хвилюєшся.

Але ще важче, коли ця людина на твої теплі та ласкаві слова: “ Привіт, зайченя! Як справи? ”, у відповідь холодно питає: “ А, хто це? ” .

Ніхто не думав, що так трапиться. Адже, знають вони один одного, здавалось, років сто. Проте, життя – це мандрівка і ніколи не знаєш, що очікує на тебе за кілька кроків. Іноді воно посилає нам лише важкі тернисті шляхи з недобрими, злими людьми, а часом – доріжку уквітчану барвінками та в’юнком на шляху якої зустрічаються лише добрі та справедливі люди.

А все починалось так романтично…
Вони познайомилися на прибережній моря. Сонечко після важкого робочого дня йшло на спочинок. Вона збирала камінці і ракушки, дивлячись у синю далечінь, ніби, хотіла стати русалкою і віддати своє тіло на руки батечка води – на хвилі, які ледь – ледь здіймалися з – за горизонту та несли з собою лише тепле морське повітря. Сонце, немов палаюча монета, жалібно дивилось на неї, не хотіло розлучатись з дівчиною, розгледіло в ній споріднену душу, яка також як і воно, мрійливо пестила море очима. Теплий вітерець ніжно торкався її обличчя, маленькі хвильки лоскотали її ніжки, а чайки співали етюди, які були написані саме для неї – дівчини - русалки.

Він, простий хлопець, який влітку працював на набережній побачив її і серце його застукотіло так сильно, немов тисячі маленьких барабанів вигравали в його душі. Одну серед мільйонів дівчат виділив він, одну забажало його палке серце та нутро. Йому подобалось з якою легкістю дівчина віддавалась своєю душею оточуючій її природі. Вона заряджала магічною енергією, немов, і справді була русалкою, що виросла на міцних руках батечка Води і викохалась у променях дядечка Сонця.

Відчувши чийсь погляд на собі, вона озирнулась і побачила його, їх погляди зустрілись…вона зазирнула у самісіньку його душу і побачила там квітку на пелюсточках якої росли гарні людські риси: любов, вірність, мудрість, чесність, надійність, справедливість. Його чудові блакитні очі зачарували її назавжди. В них вона роздивилась море, його блакить, безмежність.

Іскорка кохання спалахнула між ними, мабуть, пустунчик – Купідон влучно вцілив в серця цих двох. Їм не потрібно було щось говорити, за них все вирішив Всесвіт. Разом вони зустріли не один захід сонця та не один його схід.
Швидко промайнули найсолодші хвилини життя і ось, вже осінь впевнено дихала закоханим прямо в вічі, нагадуючи їм про час, який вимагав, щоб дівчина – русалка їхала, поверталась додому, залишаючи по собі тонкий аромат щастя. Вона жила далеко від цієї «країни кохання» , а він – герой її серця, залишається там, де захід та схід завжди будуть зливатись в одне ціле для закоханих.

Осінь, весна, зима…Здавалось, все швидко промайне, немов сон, і вона повернеться до нього , обігріє його своїм коханням, аби він чекав.

Довго для закоханих тривала розлука: хвилини здавались годинами, години-днями, а дні-роками. Весь цей час вони телефонували один одному, листувалися. Та раптом щось змінилося в їх почуттях – він все далі частіше забував телефонувати, писати. А вона все чекала та чекала хоч на вісточку від нього, відкидала похмурі думки, не зважала на сумні здогадки.

Врешті-решт, вона через два місяці мовчання додзвонилася до нього, але знайомий і любимий до болю голос став грубим та нестерпним.

Вона все зрозуміла…
У кожного в житті є свій захід та схід почуттів. І у неї в житті кохання закінчилось так само, як колись, в минулому році, сонечко пішло на спочинок. Вона знала, що неодмінно прийде нове кохання, але воно не буде таким романтичним і теплим, яким вона його зустріла на морі: легким немов вітерець, енергійним, як хвильки та мелодійним, мов етюди чайок.
Осіпова Юлія.