Новий найкращий друг Москви

Лукашенко? Назарбаєв? А от і не вгадали – Віктор Янукович та його прем‘єр Микола Азаров швидко стали найкращими друзями російського керівництва. Українці майже без вагань погоджуються на найрізноманітніші пропозиції Москви. Економічна співпраця може приносити зиск обом країнам, однак часто за неї доведеться розплачуватися і російському бюджету, – пише Владіслав Іноземцев у статті для російського англомовного видання The Moscow Times.


Обрання президентом України Віктора Януковича призвело до справжнього зближення між Україною і Росією, що відбулося набагато швидше, аніж будь-хто очікував. Ми стали свідками підписання угоди «флот-за-газ» і революційних ініціатив у сфері ядерної енергетики та авіабудуванні. Прем’єр-міністр Владімір Путін у п’ятницю запропонував об’єднати «Газпром» із українською національною енергетичною компанією «Нафтогаз України». Усе це – довгоочікуваний напрям розвитку в російсько-українських відносинах.

Що стоїть за всіма цими угодами? Один з мотивів – дати поштовх російській ядерній промисловості. У період між 2000 і 2009 роками в Росії були введені в експлуатацію лише два енергоблоки і ще два - на Тяньваньській атомній електростанції в Китаї. До того ж інтерес до атомної енергетики у світі зменшується.

Ймовірно, саме тому стільки розмов навколо можливого об’єднання російської і української ядерної галузі. Говорять, зокрема, про завершення будівництва Хмельницької атомної електростанції, пропозицію щодо 25-річного контракту на поставки ядерного палива в Україну із суттєвими знижками і доступ російських компаній до розробки перспективного Новокостянтинівського родовища уранових руд.

Співробітництво з Україною може виявитися не просто вигідним, а справжнім порятунком для ядерної галузі Росії. Те саме може стосуватися і авіабудування. Попри активну рекламу нового російського «Сухой Суперджет-100», жодного літака представлено не було. Водночас Україна вже представила п’ять порівнюваних літаків Ан-148 і може незабаром налагодити масове виробництво. Для обох гравців – почнемо з того, що жодного з них не назвеш особливо сильним – було б нелогічним водночас конкурувати на ринку. За таких обставин співробітництво між ними цілком має сенс.

Щодо газу – улюбленої теми Путіна, – то для обох сторін тут може бути більше переваг, ніж у багатьох склалося враження. Забезпечивши собі подовження терміну оренди бази в Україні для Чорноморського флоту, Росія не знизила ціну до такого рівня, як напередодні провальної спроби Януковича стати президентом у 2004 році, але привела ціну у відповідність з реальністю. Як стверджують критики, ціна в 230 дол. за тисячу кубометрів газу – не найнижча серед цін всіх газопостачальників Європи. Насправді ця ціна у 2,4 рази вища, за ціну скрапленого природного газу, що постачається Катаром і Трінідадом до терміналів Західної Європи. Тож краще визнати реалії і продавати газ Україні дешевше за попередню ціну, але не нижче ринкової.

А як бути з ідеєю Путіна про злиття «Газпрому» і «Нафтогазу»? Критики вважають, що вона напряму суперечить європейському принципу переходу на спотове ціноутворення. Напевне, це й справді так, але чи хтось взагалі стверджував, що Росія поспішає перейняти європейську ділову практику в енергетичному секторі? Також краще буде об’єднати дві компанії більш-менш прозоро, ніж створювати щось на кшталт нової компанії «РосУкрЕнерго» для експорту в Україну. Якщо «Газпром» – головний газопостачальник Києва, і якщо він хоче зберегти цей ринок, тоді, можливо, зроблена пропозиція – найкращий варіант.

Єдина проблема з цими угодами – російські платники податків будуть за них платити, а дивіденди матиме лише «Газпром» і його бенефіціари. Замість того, щоб поступово привчити «Газпром» до можливості нижчих цін, Путін компенсує знижку для України за рахунок бюджетних надходжень. Якщо «Нафтогаз» буде куплено шляхом обміну акціями, «Газпром» повинен буде провести додаткову емісію. Частина цих акцій, напевне, буде куплена за рахунок бюджетних коштів – не менше 6-7 млрд. дол., тож держава зможе зберегти контрольний пакет у компанії. І це означає, що ми можемо очікувати навіть більшої приватизації прибутків і ще більшої націоналізації збитків. Росія дуже часто показує, що не здатна діяти інакше.

Хоча російські політики значною мірою зацікавлені в можливості передати державні активи в приватні руки, дві країни розбудовують нові, тісні відносини, які обіцяють чимало вигоди обом сторонам.


Владіслав Іноземцев – професор економіки, директор московського Центру досліджень постіндустріального суспільства і головний редактор журналу «Свободная мысль».