ВЕР
Вівторок
28
08:19
Курс валют:
$ 26.75, € 31.26

​Ліквідатор-чорнобилець Володимир Терешкович: Поліські села вмирали просто на наших очах

Ветерану ОВС Житомирщини полковнику міліції у відставці Володимиру Володимировичу Терешковичу тричі довелося побувати у зоні розповсюдження чорнобильського лиха. 35 років минуло з тих горезвісних подій, проте спогади ліквідатора й досі живі у його пам'яті.

Володимир Володимирович Терешкович – донедавна голова військово-лікарської комісії органів внутрішніх справ Житомирщини, а нині – ветеран-пенсіонер ОВС – у складі зведеного загону правоохоронців регіону вирушив до зони лиха наприкінці травня '86-го. Для нього, медика за освітою, з багатющим досвідом лікарської роботи, як і для багато інших людей, тоді поняття радіоактивності та його впливу на людський організм залишалися відносним і базувалося на загальній теорії. Вся сутність небезпеки, в якій опинилися і ліквідатори, і безпосереднє населення окремих регіонів, стала зрозумілою лише згодом.


Загін, куди входив Володимир Терешкович, був відряджений у північні райони Житомирщини, зокрема, охоплював частину території Народицького та Овруцького районів. Якщо правоохоронці, які потрапили у першу хвилю ліквідації, безпосередньо проводили першочергові заходи з евакуації населення з уражених радіацією населених пунктів, то на плечі їх наступників покладалося закінчити примусове виселення людей і почати процес виокремлення, так званої, зони відчуження, обгороджуючи колючим дротом. В обов'язки Володимира Володимировича входило контролювати отримані дози опромінення ліквідаторів і вживати невідкладні заходи у разі виявлення різких змін самопочуття колег.


– Перше, що відчули, прибувши за місцем несення служби, – неймовірна спека і буйна зелень городини та іншої рослинності, яка просила дощу. Проте на небі увесь цей час не було ані хмаринки. Лише згодом ми дізналися, що хмари просто штучно розганяли, - згадує Володимир Володимирович.


Певне, контрастом до пишного зеленотрав'я стали жахливі картини людського лиха. Процес примусової евакуації відбувався повільно і болісно: люди, переважна більшість з яких поважного віку, не розуміли, чому їм потрібно негайно залишати батьківські хати і їхати світ за очі. Не до кінця це усвідомлювали й самі ліквідатори, проте умовляннями і переконаннями таки виселяли людей з небезпечної ураженої зони.


– На той момент невиселеними залишалися оселі переважно літніх людей. Переконати їх покинути насиджені з діда-прадіда місця було завданням не з легких. Старечі сльози і зібрані у клуночках убогі пожитки літніх господарів, на голови яких неждано-негадано звалилося якесь незрозуміле для всіх лихо, - усе вантажилося в автобуси і вивозилося з рідного села куди-подалі. Ми ж переконували людей у тому, що це тимчасові заходи, що вони зможуть повернутися у свої благенькі хати-мазанки, подекуди ще із солом'яними стріхами, за два-три місяці. Та не судилося. Виселені села назавжди залишилися зоною відчуження, - каже Володимир Терешкович.


Уся ж тваринна живина, що лишалася у селах-пустках після від'їзду згорьованих господарів, піддавалася терміновому знищенню. Собаки, які повідв'язувалися та не повтікали у ліси, домашнє птаство, а подекуди навіть коні та худоба, були відстріляні і поховані у спеціально відведених для цього загороджених могильниках, бо несли у собі поширення небезпеки… Отак повністю «зачищалися» поліські села.


– Пам'ятаю, як раптово перед блок-постом, виставленим задля охорони одного з виселених і вже майже огороджених сіл, з'явилася група людей. Вони наполегливо просилися потрапити до кладовища. Виявилося, помер один з літніх місцевих мешканців з числа примусово виселених кілька днів тому. Старий заздалегідь заповів поховати його біля рідного села і ніде інде. От люди й повернулися, аби виконати останню волю померлого. Правоохоронці ж не мали права пропустити похоронну процесію і знов умовляннями намагалися переконати селян у неможливості цього.


Та марно: обуреність, сльози, крик і причитання. На ноги було піднято вище керівництво – і врешті людям дозволили поховати селянина на місцевому кладовищі.


Таким запам'яталося Володимиру Терешковичу його перше відрядження до зони чорнобильського лиха. Втім, туди він повернувся уже наприкінці червня, коли уздовж зони відчуження було створено та діяли блокпости, де несли службу працівники міліції. Третє кількаденне відрядження прийшлося на листопад уже наступного 1987-го року. Потрібно було постійно слідкувати за станом здоров'я ліквідаторів-охоронників та забезпечувати їхнє харчування.


– Ні про які засоби радіаційного захисту мова тоді не йшла. У кращому випадку були звичайні респіратори для захисту органів дихання, але використовували їх також далеко не всі, - продовжує Володимир Володимирович. – Розумієте, у ті часи про це ще не було достатньої інформації. А ми були молодими і особливо не переймалися небезпекою, яку не можна ані побачити, ані торкнутися до неї. Не видно і не чутно, значить – порядок.


Втім, небезпеку фіксували дозиметри, покази яких реєструвалися у картках кожного з ліквідаторів. Як виявилося уже незабаром, дози отриманого кожним з них опромінення неодмінно далися взнаки…


– Увесь масштаб трагедії ми усвідомили значно пізніше, з роками та відчуваємо його донині, - сумно посміхається мій співбесідник.


Ветеран ОВС Володимир Володимирович Терешкович нині перебуває на заслуженому відпочинку. За його плечима – мудрість, неабиякий життєвий і професійний досвід. А ще – нетлінна пам'ять про ті лиховісні події, які змусили кожного з ліквідаторів-чорнобильців утвердитися у переконанні, що найвища цінність для людини – це здоров'я і життя.


11 квітня Володимир Володимирович Терешкович відсвяткував свій славний 70-річний ювілей. Тож щиро зичимо ветеранові міцного здоров’я на довгі роки, радості, добра та любові!

Вчора

26.09.21

25.09.21

Сторінки:
Нагору