ЛИП
Субота
20
11:42

​“Я відчуваю себе тут на своєму місці”: Житомирські журналісти про свою службу у ЗСУ

Під час роботи журналістами їм доводилося бути у вирі подій, багато працювати та мало відпочивати. Зараз вони ризикують життям та працюють, захищаючи нашу країну. Вони несуть службу у Збройних Силах України. Якими вони були до служби, як змінила їх армія та чи хочуть у майбутньому вони продовжити роботу у сфері журналістики: до Дня журналіста Суспільне зібрало три історії офіцерів ЗСУ, які у цивільному житті були житомирськими журналістами.

Леонід Мацієвський, офіцер ЗСУ


“Як я потрапив на службу? Це було в 2022-му році. В мене була можливість потрапити спершу в один підрозділ пресофіцером. Мене там чекали, я там був потрібен. Але я вирішив доєднатися на той момент до бойової бригади. Вирішив зробити це найбанальнішим шляхом — пішовши до ТЦК. Я прийшов оновити свої військово-облікові дані, а мені сказали заплатити штраф, бо у мене були певні порушення у документах. Я сплатив штраф, оновив дані і очікував, що далі мені дадуть повістку і я піду служити. Але вийшло так, що мені повістку не дали. Довелося ще раз йти до ТЦК і переконувати, щоб мене взяли. Мені тоді було 23 роки. Я пішов на курс підвищення кваліфікації офіцерів запасу, а потім у десантно-штурмову бригаду, де і служив до поранення. Після поранення я потрапив в інший підрозділ, в Армія ТВ. Фактично зараз я в тиловій служу і специфіка моєї роботи близька до роботи журналіста.


Коли служив у бойовій бригаді, звісно, мені хотілося багато знімати відео, фото. Зараз шкодую, що я цього не робив. Думаю, що це було б непогано для документування цієї війни. Але на той момент це було правильно, у бойовому підрозділі завжди залишалася можливість потрапити в полон, загинути або втратити телефон.


Якось зустрівся зі своїм другом, з яким разом проходив навчання в Одеській військовій академії. І він сказав, що найкращий комплімент, який він почув в той момент, це те, що він лишився таким самим, який був. Я думаю, що мені пощастило приблизно так само, як і йому і я, врешті, лишився таким, яким був. Ну, окрім проблем зі здоров'ям. Можливо, ще став простіше ставитися до усього. Тому що коли ти бачиш те, що там відбувається, то проблеми, які раніше здавалися катастрофічними, зараз такими не здаються.


У майбутньому я точно не хочу продовжувати військову кар'єру. Я хочу просто, щоб “сусіди” здохли як держава і щоб якомога менше подальшого військового було в моєму житті. Хочу працювати над своїми власними проєктами. Це має бути щось прикольне, у форматі відео, блогів. Я сподіваюся, що нарешті зможу відійти від висвітлення політичних тем і займатися науково-популярним контентом. Мене це захоплює, це буде допомагати нашій молоді, і людям старшим, і дітям від 1 до 106 років бути розумними і захоплюватися цим.


У ЗСУ такі самі люди, як у цивільному житті. Це повний зріз суспільства, різних професій. Просто в них є одна особливість – це люди зі зброєю. В тих реаліях, які ми маємо зараз, кожен громадянин має бути готовий у відповідний момент, коли держава каже, що потрібно взяти в руки зброю. Нічого більшого. Якби я, умовно, повернувся в часі в 2019-2020 рік знаючи, що в 2022 році розпочнеться повномасштабна війна, то можливо, я б покинув навчання і пішов би на контракт для того, щоб бути максимально готовим”.


Сергій Фещенко, офіцер ЗСУ


”..інколи складно дуже. В армії потрібна лаконічність. Людина має бути просто гвинтиком машини: прийняв, зрозумів, виконав. А коли у тебе глибокий внутрішній світ, ти творча людина, то іноді ти стаєш трішки проблемою для оточуючих. Я — людина творча (сміється, — авт.). Мені не вистачає трішки прагматичності.


Тут я напрацьовую навички, якими я не володів. Такі, як лаконічність, системність, швидкість. Якщо відверто, то думаю, до служби я був слабохарактерним. Але я навчився визнавати свої недоліки і працювати над ними, і в цьому моя сила. Я досі м'яка людина, я даю другий, третій, сотий шанси людям. Вважаю, що кожен може змінитися.


Цей певний досвід спілкування з людьми, він мені, звичайно, користь приніс, тому що тут дуже багато людей і постійна потреба з усіма комунікувати. Я став більш ефективним, менше боюся конфліктів, почав бороти свої комплекси. До служби я хоч і був журналістом, але мав багато комплексів.


Від служби я, можна сказати, що морозився. Не було повістки — я не йшов. Чесно, думав, що армія — це не для мене. Але одного разу вийшов з маршрутки, а на зустріч ТЦК (сміється, — авт.). Дали мені повістку — я не уникав і пішов у військкомат. Так і потрапив у армію.


Думаю, добре, що все склалося саме так. Я мав час переосмислити своє життя цивільного під час війни, зрозуміти, що те, що я роблю, мене вже не надихає, зрозуміти, що потрібно щось змінювати. Перед тим, як піти у ЗСУ, я почав активно займатися саморозвитком, вивчати англійську, філософію, психологію. І армія стала, так би мовити, логічним продовженням. Можна сказати, що служба в ЗСУ – це новий етап мого саморозвитку. Я відчуваю себе тут на своєму місті. Можливо, я потрапив в свою сферу. Тут важко. Армія ніби зриває маски. Якщо нормальна людина у цивільному житті, вона в армії буде на хороших позиціях, принесе багато користі. Якщо в людини є якісь пороки, то тут проявляться все швидше і яскравіше. Але тут і карма наздоганяє швидше, ніж в цивільному житті. Від злочина до покарання тут може і пару днів, і пару секунд.


Про майбутнє я не думаю. Яким буде післявоєнний час невідомо. Можливо я залишуся у армії, можливо, оберу щось інше, не знаю. Повертатися у журналістику не думаю. Одягнувши форму я зрозумів, що людські слабкості та пороки не мають віку, статі та національності. А так як я – заступник командира роти з морально-психологічного забезпечення, то дисциплінарна практика – це мої обов'язки.


І тут просто “Божественна комедія” Данте іноді розігрується. Проходимо усі дев'ять кіл пекла. В екстремальних умовах люди показують усі приховані риси в цивільному житті. Єдиний спосіб вирішити ці проблеми — дати людям зрозуміти, що кожен відповідає за себе, за наслідки своїх рішень і вчинків. Якщо ви будете якісно і добросовісно виконувати обов'язки, спокійно, у вас все буде добре, у вас будуть заохочення.


Якби я мав змогу повернутися у минуле і щось змінити, я б не міняв нічого, бо все це етап мого розвитку. Без нього не було б мене сьогоднішнього”.


Назарій Томчук, офіцер ЗСУ


“Служити я пішов добровільно, по мобілізації. Мені відразу запропонували на офіцера навчатися, тож я почав навчатися, отримав молодшого лейтенанта і почав служити у своїй бригаді.


Перед армією я багато працював як ФОП, як продюсер, і мабуть це мені навіть допомогло на службі. Журналістика – це вміння комунікувати, а задача офіцера – це, в першу чергу, комунікація з особовим складом. Хоча, звичайно, бувають моменти після року служби, що хочеться написати щось таке гнівне в бік цивільних, особливо чоловіків. Я йшов в армію з думкою, що я можу послужити, що моя історія журналіста десь завершилась на цьому етапі повномасштабної війні, а прийшов час послужити Збройним Силам України. Можливо, це були якісь нереалізовані історії минулих років, починаючи з 14-го, коли всі хотіли добровольцями, а десь не вийшло.


Зараз, після року служби, відчувається втома, і можливо, певні розчарування. Але, все ж таки, служба — це важливо, тому що ми боремося за нашу Незалежність. Якщо ми пустимо руки, будемо ховатись десь, то нічого нормального нам не світить.


Я залишився таким, як і був до служби, хоча деякі моменти, звичайно, перерозсмислив у армії. Ти знаєш, тут живеш одним днем. Звичайно, я хочу бачити сім'ю, хочу, щоб моя донька зростала зі мною. Мене дуже коробить, що моя сім'я далеко, і бачитися по телефону — не та історія.


А ось яким я себе бачу після війни я не знаю поки. Не зрозуміло, коли це все завершиться, коли ти потрапиш додому взагалі. Демобілізації немає. І десь іноді у мене, і у інших хлопців такі думки приречені, що ми тут вже назавжди. Тому побачимо. Розглядав, що можливо і продовжу службу. Зараз не знаю, чи хотів би я далі служити в війську. Не знаю, чи я хотів би повернутися до журналістики. Можливо, це щось було б інше. Зараз мені цікава психологічна історія, можливо, якісь центри, де б я допомагав воїнам. Можливо, це буде взагалі якась інша сфера, яка взагалі не пов'язана з тим, чим я займався до війни і чим займаюся зараз.


Нічого нового на службі я, в принципі, не побачив. Люди як люди, і у війську люди такі ж самі люди. Єдине тут ти більше бачиш певним чином “зріз” суспільства. Якщо можна матом сказати, то це буде точний опис. Стільки долбограїв (замінено редакцією, — авт.) я не бачив ще в одному місці одночасно (сміється, — авт.). Ті, хто в цивільному житті був гнидами, тут ними і залишилися, але тут це складніше приховати. Той, хто в житті був більш-менш адекватним, то тут ще більше розкривається, стає ще більш адекватним, кращим. Хоча війна, вона втомлює і змінює всіх. Людей, в основному, вистачає на пів року. Після цього ти починаєш працювати на автоматі. Багато хто вигоряє, у когось опускаються руки, вони не дбають про себе і, відповідно, можуть скатитися у алкоголізм. Хтось гине чи стає трьохсотим через це. В армії зараз всім важко. Люди чекають замін, тому що одним тим самим тягнути цю лямку дуже складно.


По-новому Україна розкрила для мене патріотизм. Як показало зараз два з половиною роки, багато хто окрім пісень, гасл та вишиванок виявився неготовим іти далі. Розчарування в суспільстві, в чоловіках прийшло. Шкода, що багато хто себе, напевно, до кінця не усвідомив, як українця. Ми багато дискутуємо іноді з хлопцями, то я за те, щоб відкривати кордони. Навіщо тут тримати людей, які ховаються, які, як вони кажуть, економічний фронт, але насправді вони працюють десь нелегально. Вони тут ніякої користі не роблять. Просто тоді нехай їх позбавляють громадянства, і хай собі йдуть, куди вони хочуть.


Від жодних дій, від жодних слів чи справ я не відмовляюсь, тому що в минулому я все робив, як я бачив, як тоді вважав правильним. Зараз я дію так, як я зараз це бачу. Єдине, що змінюється — наше ставлення до свого минулого. Зараз я себе-минулого сприймаю по-іншому. Яким я буду в майбутньому я не знаю. Війна дуже змінює. Стаєш грубіше, можливо, трохи злішим. Але я розумію, для чого я тут. Поки ти розумієш — доти є сенс”.

Вчора

Сторінки:
Нагору