Петро Артемчук показує кореспондентам Суспільного фото, зроблені на деокупованій Харківщині. На них – автомобіль, на якому військові медики забирають поранених із рук тих, хто вивозить їх із поля бою.

"Це санітарна машина Першого добровольчого мобільного шпиталю – наш евакуаційний "Хаммер". Авто обладнане ношами вздовж і впоперек для поранених. Є спеціальний доступ для кисневих балонів. Це свого роду такий пересувний стабілізаційний пункт, – розповідає лікар. – Загалом, ми були у повному розпорядженні бойового підрозділу сил оборони. Також ми безпосередньо надавали допомогу цим військовим, якщо було потрібно. Вони там обороняють нашу країну від ворога. Ми отримували інформацію від командира роти, відділення, бригади про те, що є поранений або поранені, і їх потрібно евакуювати та стабілізувати стан. Ми відразу виїжджали на вказану точку. Бойові медики передавали нам поранених. У машині ми надавали їм потрібну медичну допомогу. Доставляли поранених до себе на стабілізаційний пункт, якщо це було треба. А далі вже відправляли до найближчого лікувального закладу".

Лікарі-добровольці працювали впритул до лінії фронту. Обстріли російських військ були постійними.

"Ми працювали щодня, цілодобово, – говорить фельдшер екстреної медичної допомоги В’ячеслав Волошин. – Спали на стабілізаційних пунктах, локацію яких через бойові дії та обстріли постійно доводилося змінювати. Пам’ятаю, якось ми виїхали із нашої бази назустріч із бойовими медиками, коли на виїзді із села почався обстріл з території Росії. Це було буквально за нашими спинами. Нам довелося пришвидшити рух, змінити траєкторію. Періодично ми зупинялися, стояли десь у прихованому місці, щоб можна було на випадок чого забрати поранених. Скажу відверто, загиблих бійців за нашої ротації не було".

Надання медичної допомоги на деокупованій території поблизу лінії фронту координували військові. Медикаментів та ліків було достатньо.

"Дуже багато було хірургічного, перев’язувального, кровоспинного матеріалу – джгути, турнікети, маркери, гемостатичні засоби, кисень, обладнання – всього було у достатній кількості. І все це дороге та якісне. Зовсім не таке, до якого ми звикли у мирному житті. Думаю, левову частку всього на лінію зіткнення привозять волонтери. Тобто надати медичну допомогу пораненим там можна у повному обсязі", – розповідає Петро Артемчук.

"Ми працювали з батальйоном "Дике поле" – так називався військовий підрозділ, – говорить В’ячеслав Волошин. – Це хлопці-герої та патріоти своєї країни. Там, де ми були, – своє життя, свій устрій, своя атмосфера. Там є те, що об’єднує всіх, робить всіх рівними. Ту атмосферу не порівняти з тією, що тут. Обстріли довкола, а ми страху не відчуваємо. Ми про страх взагалі не думали. Відчували потужне плече наших оборонців".

Медичну допомогу лікарі-добровольці надавали також і цивільним.

"Дуже багато цивільних зверталися до нас. Приходили за мінімальних потреб. У когось голова болить, у когось спина, комусь потрібно тиск поміряти. Там як такого ані ФАПу, ані сільської амбулаторії немає. Зруйновані ворогом приміщення, лікарів давно немає. Вісім місяців окупації далися взнаки", – розповів фельдшер.

Петро Артемчук пригадує, як до них прийшли дві сестрички – дівчатка-близнючки. Їх посікло осколками внаслідок ракетних ударів. Їм зашили рани, але зняти шви не було кому, оскільки до найближчої лікарні далеко, транспорт погано ходить. Каже, що вони обробили та перев’язали дівчатам рани, а за це вони подарували лікарям букет квітів.

"Дуже був гарний букетик, – згадує Петро Артемчук. – Це, напевно, найкраща мені подяка за все життя та всю мою лікарську практику. Що особисто мною рухало, щоб туди поїхати? Напевно патріотизм. Я дуже люблю свою країну. Ну, і те, що я ненавиджу русню".

"Те, що змогли, ми зробили. І я думаю, якщо буде потреба і буде можливість, ми поїдемо знову. Без всяких вагань. Так, як було і цього разу", – каже В’ячеслав Волошин.